Час навчити вчителів не боятися «компів»

У ВНЗ Європи тексти лекцій студент скоро зможе отримувати на свій мобільний телефон. Усе більшої популярності в освітніх закладах набувають інтерактивні дошки, з допомогою яких дітям можна показати навчальний фільм, подати новий матеріал із графіками, прикладами, ілюстраціями. Практично будь-який школяр із країн ЄС, США, Японії, Канади вміє користуватися комп’ютером, знає, як знайти необхідну інформацію в інтернеті

Плюс комп’ютеризація всієї країни

Тим часом в Україні мало хто з дітей має персональний комп’ютер (ПК), інтернетом користується близько 18 відсотків усього населення (хоча число користувачів «павутиною» постійно збільшується), школи практично не використовують комп’ютери в навчальному процесі, а молодь набуває навичок роботи з обчислювальною технікою вже у вищій школі чи на роботі.

Звісно, важко навчитися користуватися ПК, якщо в школі такої техніки зовсім немає. Саме тому нещодавно прийнято програму (постанова Кабміну від 7 грудня 2005 року «Інформаційні та комунікаційні технології в освіті та науці»), яка передбачає комп’ютеризацію шкіл, професійно-технічних училищ, технікумів, вищих навчальних закладів та наукових установ. Оплачувати закупівлю техніки будуть частково із держбюджету, частково — з місцевих бюджетів та за спонсорські кошти.

Програмою передбачено, що до 2010 року в кожному навчальному закладі буде хоча б один комп’ютерний клас із «виходом» в інтернет. (До цього часу ВНЗ мають створити мережу дистанційної освіти, більшість навчальних закладів матимуть свої сторінки в інтернеті, на яких бажаючі знайдуть інформацію про спеціалізацію, рівень підготовки, оплату, умови вступу, якість гуртожитків навчального закладу, а також його координати). В інтернеті можуть розміщувати посібники, тексти художніх творів (уже зараз існують подібні україно- та російськомовні сайти, наприклад http://lib.ru/;http://poetyka.uazone.net/). Передбачається, що через мережу можна буде ознайомитися з каталогом бібліотек (а колись і замовити потрібну літературу), в онлайні будуть доступні електронні підручники та енциклопедії. На все це передбачено витратити близько 2 млрд. гривень протягом п’яти років.

А на сьогодні, згідно зі статистикою, в Україні лише 43 відсотки навчальних закладів мають комп’ютери, а на 100 учнів припадає 1,3 комп’ютера. Це рівень африканських слаборозвинених країн (для порівняння: в Японії — 82, США — 76, Німеччині — 52, Франції — 38, Польщі — 14,6, Росії — 10,4 комп’ютера на 100 учнів).
Техніка в руках неука перетворюється на купу металобрухту

Незважаючи на ці дані, відсутність комп’ютерів у школі не є найбільшою проблемою. Найгірше те, що часто у сільських школах дорога техніка стоїть замкнена (щоб юні користувачі її не зламали), а дітям демонструють ПК лише під час уроків інформатики. Такі уроки краще було б назвати «азами комп’ютерної грамотності», бо у «непродвинутій» школі дітей не стільки вчать програмуванню, скільки розповідають, які кнопки на клавіатурі треба натискати при тих чи інших операціях. Ці дані учні зазубрюють, а після здачі іспиту тут же забувають. І навіть тоді, коли комп’ютер для школярів таки вмикають, дітям не дозволяють самостійно «клацати клавішами», бо погано підготовлений вчитель сам не зможе розібратися, що учень натиснув і яку програму активізував, і головне — як це закрити.

Лише 22 відсотки українських учителів вміють користуватися комп’ютером. І у переважній більшості шкіл (за винятком елітних київських) вчителі не використовують комп’ютер під час інших уроків, не інформатики, а, скажімо, англійської мови, біології, історії тощо. Тим часом світовий досвід свідчить, що учнів легше зацікавити предметом, коли інформацію подають не у вигляді довгої лекції, а пропонують знайти відповідь на поставлене запитання самому (тут може стати у пригоді інтернет), коли розповідь ілюструють фільмом, слайдами, графіками.

Саме тому Міністерство освіти і науки поставило передусім завдання навчити викладачів бути з технікою «на ти» для того, щоб потім вони могли не лише передавати свої знання учням, а й загалом проводити уроки цікавiше. Держава з цього року розпочала «педагогічний експеримент щодо навчання майбутніх учителів та нинi дiючих учителів інформаційно-комунікаційним технологіям». У цьому українській мережі освіти допомагають світові гіганти — корпорації «Майкрософт» та «Інтел». «Майкрософт» курує програму «Партнерство в навчанні», а «Інтел» — «Навчання заради майбутнього». Наші зарубіжні партнери розробили навчальний посібник та навчальні програми, які діють в інтерактивному режимі. А спеціалісти із цих компаній проводитимуть своєрідні курси підвищення кваліфікації для вчителів та допоможуть підготувати сьогоднiшнiх студентів педучилищ та педінститутів. Підготовчі курси є безкоштовними, усі витрати, крім грошей на відрядження, взяли на себе партнери із зарубіжних корпорацій.

Гряде доба інформатизації

За словами соціологів та політологів, з появою інтернету, мобільних телефонів, переносних комп’ютерів та інших новацій, у світі розпочався перехід від постіндустріального до інформаційного суспільства. Нашій країні у зв’язку з цим треба здійснити грандіозний стрибок. Адже ми навіть не відчули всіх приємностей постіндустріального суспільства, коли первинні потреби переважної більшості населення забезпечено (всі наїлися і одягнулися), а виробники з допомогою реклами намагаються переконати нас купувати саме їхній товар. Тепер найціннішим товаром вважається інформація, яку людина має швидко обробити, проаналізувати, придумати щось нове на основі вже відкритого і дослідженого.

На пострадянському просторі живуть загалом люди винахідливі, які, як відзначив свого часу Жванецький, здогадалися, що пластикові пакети можна прати, які протирають вікна газетами і не вимруть, якщо їх закинути на безлюдний острів. Якщо відкинути жарти, то українці є високоінтелектуальною нацією. Наші співвітчизники часто були генераторами ідей в космічній та авіаційній галузях, наших програмістів та науковців високо цінують за кордоном.

Вважається, що радянська система освіти, попри її ідеологічні «заскоки», була досить непоганою. Вона давала широкі знання, комплексне уявлення про предмет, тоді як американська система (і багато в чому європейська), за словами наших науковців, які викладають за кордоном, готує спеціалістів дуже вузького профілю. Тим часом кількість інформації стосовно тієї чи іншої галузі науки збільшується в геометричній прогресії, і часто просто немає часу на те, щоб не лише дізнатися про щось нове, а й зрозуміти, як це відкриття було зроблене. Тобто тепер ми встигаємо лише вивчити формулу чи навіть просто запам’ятати, що така існує та де її шукати, а не вчимося її виводити.

Чи не збіднюватиме це творчий потенціал людства? Чи не приречені ми таким чином на пришвидшення глобалізаційних процесів, коли через брак ідей та загальнодоступність однакових для всіх інструментів все стандартизується, а тому збіднюється? І хто винаходитиме нові програми, якщо вчитися ми всі будемо за вже існуючими, вигаданими нехай і геніальними, але людьми, а тому не універсальними програмами? Подібні питання хвилюють людей, тому про них варто писати.

Остаточних відповідей на ці питання-побоювання не існує. Але варто пам’ятати, що комп’ютер сам по собі не додає знань. Він є лише інструментом, який може допомогти знайти більше інформації про предмет, швидше порахувати, краще оформити знайдені результати і навіть зацікавити тих, кому вчитися нецікаво і хочеться дійства, додаткових мотивацій. Водночас комп’ютер може бути колосальним «пожирачем» часу. Наприклад, в інтернеті є маса розважальної та навіть небезпечної інформації (про те, як захистити свою дитину від негативного впливу інтернету ми вже писали у статті «Інтернетівська палиця з двома кінцями» від 19.10.2005), тут же можна «скачати» реферат замість того, щоб писати його самостійно.

Звісно, побоювань багато, проте краще, навчаючи дитину, користуватися комп’ютером, пояснити, в чому він може стати у пригоді, ніж дотримуватися «добрих старих» традицій підрахунку в стовпчик та рефератів «від руки». Старовіри також не визнають ні автомобілів, ні інших сучасних технологій, їх досить небагато, і вони не переконали світ відмовитися від надбань цивілізації. Тому можна з певністю сказати, що програма, яку запроваджує сьогодні уряд та Міносвіти, є дуже корисною для нашої країни. При цьому хотілося б, щоб техніку неправдиво не списували директори шкіл з тим, щоб забрати її собі додому, щоб «закупівельники» комп’ютерів не декларували їхню вартість під 800 доларів за штуку, а насправді купували «беушну» за 300 (а різницю — для «сиріт»). Як воно піде у нашій країні — це також експеримент, але результат має бути позитивним для пересічних учнів пересічної школи. І це — найголовніше.

КОМЕНТАР З ПРИВОДУ

Наталія Морзе, доктор педагогічних наук, професор, науковий керівник експерименту з впровадження інформаційних технологій у навчальний процес: «Ми розуміємо, що учні, які мають доступ до комп’ютера, багато чого знають, але коли вони приходять у школу і знову бачать крейду і дошку, то навчання стає для них не таким цікавим. Отже, основною є проблема підвищення мотивації. Тому курси підготовки побудовано таким чином, щоб учителю це було цікаво. Ми вчимо їх робити навчально-дослідний проект. За задумом учні також мають навчитися проводити дослідження. Тобто ви бачите, що на перше місце виступають не технології, а розвиток дитини. Звісно, потрібну інформацію можна знайти і в підручниках, але питання ставиться таким чином, щоб дитина сама щось робила, а вчитель лише ставив завдання. Не прочитати, переписати, знайти в інтернеті, а побудувати якийсь шлях дослідження. Він, можливо, вже відомий науці, але для дитини цей шлях є новим, і це дуже важливо. Це дослідження може стосуватися будь-якої науки, крім того, наприкінці експерименту учень має доповісти про нього за допомогою комп’ютерної презентації або публікації чи веб-сторінки. Діти можуть працювати як індивідуально, так і в групах. Бачите, ми не говоримо тут про «Ворд» чи електронні таблиці. Так, учень може використовувати ці інструменти для своїх потреб, але метою є не навчити користуватися цими програмами, планку піднято значно вище, тож і більшого досягнуть наші діти».

Микола Михайличенко, начальник відділу педагогічної освіти департаменту вищої освіти МОН: «Про програму інформатизації освіти говорили вже давно, але через відсутність коштів вона не рухалася. Лише тепер робляться реальні кроки. До речі, я помітив, що у педагогічних коледжах діти набагато глибше і старанніше вивчають ці нові поняття, бо для них це справді рівень. Хочу відмітити, що особливо активно включилися у цю програму педустанови з Донецького регіону. Очевидно, це вказує на те, що потреба у цій програмі вже давно назріла. І працевлаштуватися легше тим, хто володіє комп’ютерною грамотою. Добре, що почала діяти програма з комп’ютеризації українських навчальних закладів. А щодо припущень, що техніка, куплена за державний кошт, може опинитися у директора чи ще когось із начальства вдома, то це дурниці. Комп’ютери перебувають на балансі, це підсудна справа, і я вам скажу, що за час своєї роботи у цій сфері я такого не зустрічав».

Анастасія Богуславська, “Україна Молода”

1 comment Posted in  Uncategorized Серпень 17, 2008

ОНОВЛЕННЯ ЗМІСТУ НАВЧАННЯ І ВИХОВАННЯ В УМОВАХ СУЧАСНОЇ ОСВІТИ

Змінився час, змінюються і вимоги до людини, її освіченості. Даючи базові знання учням в школі, треба навчити дітей вчитися упродовж життя, використовувати здобуті знання у практичному житті.
Життя висунуло суспільний запит на виховання творчої особистості, здатної самостійно мислити, пропонувати оригінальні ідеї, приймати сміливі, нестандартні рішення. Тому орієнтиром змісту освіти є розвиток особистості (5).
В умовах сьогодення школа залишається єдиним соціальним інститутом, який може взяти на себе захист прав кожної дитини, які б забезпечували їй повноцінний  розвиток у максимально можливому діапазоні росту її індивідуальних ресурсів.
Сучасні вимоги до формування освітньої технології визначалися у дослідженнях В.О. Сухомлинського, Я.Ф. Чепіги, І.Д. Беха, О.Я. Савченко, О.М. Пєхоти та ін.
Визначаючи мету і завдання навчання, зазначимо, що це процес психолого-педагогічної допомоги дитині в становленні її “суб’єктивності, культурної ідентифікації, соціалізації, життєвому самовизначенні” (5).
В умовах навчання відбувається становлення та розвиток таких важливих якостей особистості, як рефлективність, спонтанність, критичність мислення, вміння працювати з інформацією, спілкуватися та нести відповідальність за наслідки власних дій.
Орієнтація сучасного навчання передбачає створення оптимальних умов використання різних джерел наукової інформації для кожного учня при опануванні знань.
Працюючи над розробкою моделей уроків, треба прагнути побудувати їх на оптимальному поєднанні традиційних, перевірених часом принципів дидактики, таких як науковість, відповідність віковим особливостям з інноваційними підходами особистісно орієнтованого навчання. Ознаками цієї технології є, на мою думку, такі:
учень усвідомлює мету уроку як важливу особисто для себе;
засвоєння знань відбувається переважно під час активної діяльності учнів;
учень – особистість з власним досвідом, тому результативність навчання у значній мірі залежить від уміння використовувати індивідуальний досвід дитини, задовільнити потреби кожного учня;
при застосування активних методів навчання важливою є стадія евокації, тобто актуалізації знань окремого учня, групи, класу в цілому;
сучасний урок – це продуктивний урок, на якому учень відтворює набуті знання при опануванні нового змісту;
ефективне навчання не може бути нудним;
на уроках школярі вчаться вчитися, бо не можливо всього навчити, але можна навчитися вчитися. Ось чому прогресивним методом є диференціація з індивідуальними програмами діяльності учнів;
важливою ознакою є надання школярам свободи вибору варіантів завдань, способів їх виконання, форм звіту за результати роботи;
діти пам’ятають, що право вибору завжди має врівноважуватися усвідомленою відповідальністю за свій вибір;
на уроках оцінюють механізм творчості учнів, завдяки якому досягається результат;
найважливішим джерелом мотивації є потреби та інтереси самих учнів.
Позитивне налаштування на урок значною мірою залежить від спланованої мети: “Що, навіщо, як ми будемо вивчати? Де можна використати ці знання?” Спостереження показують, що найбільший інтерес викликає пов’язування матеріалу з очевидними явищами або з таємницями буття (3).
Застосування активних методів потребує створення атмосфери відповідальної та відвертої взаємодії, використання засобів комунікації, інтерактивних вправ “Обери позицію”, “Карусель”, “Репортер”, “Мікрофон” та ін.
Особливого значення набуває при цьому позитивний зворотний зв’язок, оцінка зусиль, створення ситуації успіху.
Раціональний вибір методів та їх застосування обумовлений конкретною метою. Використання проблемного методу навчання значною мірою сприяє розвитку мислення. Для активізації процесу застосовують такі методи:
метод вживання в образ.
Вживаючись в певний образ (“Я – річка”, “Я – ромашка”), спробувати відповісти на питання “Яким я бачу світ?”, “Що я хочу сказати людям?”.
метод смислового бачення.
В чому причина явищ. Яке його походження?
метод евристичних запитань.
Цей метод дає змогу визначити суть окремих аспектів навчальної проблеми. Найчастіше запитання починаються словами: де, коли, як, навіщо.
метод символічного бачення.
Визначається зв’язок між явищем та його символом (весна – відродження, світло – символ добра).
метод порівняння дає змогу аналізувати, структурувати матеріал, визначати спільні риси та відмінності.
метод конструювання понять, правил та гіпотез знайомить з технологією дослідницької діяльності.
Розв’язання різноманітних проблем може відбуватись у формі гри, дискусії, дебатів тощо.
Особливе місце в сучасному навчанні має робота в парах або малих групах. У такій діяльності засвоюється досвід співробітництва, спілкування, відповідальності. До речі, дуже важливо, щоб склад груп був динамічний, увесь час змінювався, що позитивно впливає на взаємини та мікроклімат.
Групова робота може бути побудована за принципами парного навчання, взаємного консультування, роботи над проблемним питанням, розподілу ролей тощо.
Зазначимо, що застосування сучасних методів роботи робить процес навчання активним, а мислення учнів – творчим і самостійним.
Таким чином, призначення сучасних освітніх технологій полягає в тому, щоб підтримувати та розвивати природні якості дитини її здоров’я та індивідуальні здібності, допомагати в становленні її суб’єктивності, соціальності, творчої самореалізації особистості.

Add comment Posted in  Uncategorized Серпень 17, 2008

Навчати чи вчити: яка різниця?

Бути чи мати?
«Будьмо!» як бути і мати.
Вчитись чи навчати?
«Вчимо!» як вчитись і навчати.

Неписані закони життя.

Що-що, а відділити наше «навчати чи вчити» легко лише від «викладати». Всередині ж самої пари «вчити – навчати» різниця між поняттями не така вже чітка. Але, одне діло «вчити математиці» і зовсім інше – навчити учня як застосовуючи математику розвивати і себе, і своє близьке оточення, свою країну загалом.

Розвивати себе – це зрозуміло, але як учень буде розвивати своє близьке оточення? Хіба останнє не є обов’язком педагогів і тільки? Дуже просто і конкретно: вчитель організовує роботу у класі так, що пояснює та допомагає не тільки він, а й той учень, котрий успішно виконав ту чи іншу задачу. До нього може підійти товариш, щоб вислухати пояснення, бо вчитель у цей час зайнятий – допомагає іншому учневі. Той же, хто пояснює сам засвоює пояснюване майже стовідсотково. Тому допомагаючи товаришам учень розвивається значно краще, а ніж залишаючись у навчальних зв’язках лише зі своїм учителем.

У загальному значенні мова піде про «градієнт» внутрішнього розвитку інноваційної системи особистісно-орієнтованої педагогіки у напрямку до квазіінноваційної ціле-орієнтованої системної роботи учителів: мова про пряму роботу із кожним окремим школярем. Звісно, що для індивідуального “дотику” вчителя до кожного учня треба на те мати час під час основної роботи. Виходить, що для цього треба “відвойовувати” його у традиційної фронтальної взаємодії вчителя з учнями.

Чи не катастрофою виглядатиме таке? Катастрофи не буде, якщо роботу над змістом програмної теми та його поясненням не полишати зовсім, а лише звести до оптимального мінімуму. Це спочатку, а потім у старших класах цю переорієнтацію ще більш підсилити. Уже зараз зустрічаємо ліцеїстів, котрі заявляють: “Мій підручник – це Інтернет”. Ліцеїсти нашого закладу вже майже два десятиліття поспіль не особливо переймаються підручниками, бо мають дещо більш практично значиме: власноруч підготовлений навчальний комплект – “Конспект лекцій + робочий зошит з практичних завдань”.

На практичних заняттях ліцеїсти, отримавши завдання відкривають конспект лекцій і звідти черпають усе необхідне для його виконання. Якщо учню не вдається встановити необхідні ефективні зв’язки між блоками завдання, то він іде до вчителя по допомогу. Зверніть увагу, не вчитель ходить поміж рядами учнів, а учні підходять до нього. Окрім того, у мене добре спрацьовує схема, коли кожен учень має право підійти до товариша, але за умови, що робить те без свого зошита та ручки (олівця): важливо зрозуміти пояснення, а не скопіювати чуже рішення.

Наші вчителі працюють на весь клас фронтально тільки тоді, коли бачать, що учні йдуть до них з однією і тією ж проблемою. Як результат такої організації навчальної співпраці маємо міцні дійові знання ліцеїстів у МАСОВИХ вимірах. Це тому, що спрацьовує природній закон довгострокової пам’яті, котру є можливим формувати лише завдяки значному обсягу індивідуальної роботи по застосуванню теорії на практиці.

А короткострокова пам’ять? Без підтримки цього виду пам’яті інтелект не розвивається. Так, але короткострокова пам’ять у молодих постійно тренується і без шкільних вчителів: життя сучасної молоді потужно насичене інформацією, природа котрої тренує саме короткострокову пам’ять.

Тому, якщо по-чесному відноситись до суспільних грошей, то витрачати їх треба в основному саме на керовану індивідуально-навчальну роботу: системні індивідуальні та індивідуально-групові консультації, уроки практичного застосування базових законів та понять.

Тільки, не треба прямолінійно розуміти навчальну практичну діяльність учнів як лише маніпуляції з приладами тощо. Йде мова про поле практики інтелекту: завдання, вправи, есе, вірші і т.п. Хоча для декого з учнів-старшокласників треба зробити акцент саме на маніпулятивних завданнях. Це було б значно продуктивніше і для їхнього інтелекту ніж теперішнє тупе переписування готового інтелектуального продукту від іншої розумної голови, бо копіювання – це завуальований шлях до отупіння, а не розвитку. Також, не варто у традиційних домашніх завданнях вбачати повнокровну індивідуально-навчальну роботу, бо відсутність учителя поруч – це як відсутність сонячного світла для росту квітки.

Давайте з цих позицій поглянемо на освітній світогляд тих представників світової спільноти, котрі мають вагомі освітянські здобутки масштабних вимірів завдяки саме таким формам роботи. Наприклад, більшість найслабкіших шкіл Фінляндії мають вищі показники ніж середній бал усіх учасників тестування PISA.

Ось, концентрована думка завідуючої відділом загальної освіти фінської Національної ради освіти Ірмелі Галілен: «Особливо актуальним є питання надання підтримки та супроводу, необхідних для кожного учня індивідуально як у навчанні, так і в особистому становленні. Можливо, це найактуальніші питання сьогодення». Звісно, що тут ключовими є слова «надання підтримки» та «супровід», але надзвичайно важливим для нас є бачення природного вміння успішних організаторів тримати у полі уваги одночасно кілька аспектів справи як передумови до здатності інтегрально впливати на хід справ. Зовнішньою ознакою такого вміння є застосування мовної зв’язки «як у …, так і в …». Така увага до співрозмовника нам дозволяє доповнити відоме «Скажи, хто твій друг і я скажу хто – ти», не менш важливим – «Скажи, яка у нього мова і я скажу, яка його результативність у справах». Життя у середовищі французів навчило мене бачити прямий взаємозв’язок між структурою їхньої мови та елегантною довершеністю і доцільністю організаційно-структурних суспільних утворень.

Іншими словами – основа як вже сьогоднішньої, так і майбутньої успішної школи лежить у площині ціле-орієнтованої підтримки та супроводі кожного окремого учня, а не, як дотепер, у фронтальній роботі з класом як єдиним цілим. Клас залишається, але стає полем діяльності, а не її суб’єктом. Не бачити всього цього можна або з причин професійної «сліпоти», або від нездоланної громадянської «сплячки».

Та хіба ж є можливим таке запровадити у масових вимірах? Якщо всі фінські вчителі так працюють, то чому не змогли б українські? Для початку хоча б у старших (10-12-х) класах?

Як перший крок до управління освітою цілями, а не лише “пряником та батогом” можна було б взяти усвідомлення того, що властиве фінській системі освіти «відсутність поточних тестів та будь-яких інспекцій” є більш розвинуте наше доморощене – «від українського шкільного інспектора користі для учнів як від цапа молока». По-справжньому впливової як у Європі, інспектури у нас все рівно як не було, так і не має донині, а відсутність тестів у фінів не означає відсутності незалежних атестацій як їхніх учнів, так і студентів. До речі, з відкритою для усієї муніципальної спільноти базою результатів незалежних атестацій УСІХ учнів: спробуйте уявити щось подібне щодо дітей наших як місцевих, так і столичних VIP-персон!

Уявили? А тепер подумайте, чому життя пересічного українця таке убоге у порівнянні з …, ні не з рівнем життя фінів, а, приміром, у порівнянні з жителями скелястої Сербії чи Хорватії.

Чому так? Відповідь лежить не тільки і не стільки у площині онтологічних характеристик нашої державної еліти, як у архаїчності внутрішнього сенсу діяльності нашого тандему «вчитель – учень». «Практична філософія» роботи нашого вчителя і дотепер залишається у площині інформування учнів про деякі “зрізи” основ наук заради так званого “знання”, замість організації процесів праці учнів зі знаннями.

Доторкнутись до «знання» у сучасному інформаційному світі не є тією проблемою, заради котрої необхідно тримати “легіони” вчителів (викладачів). У сучасному світі «знання» так багато, що проблема не у «правильному» знанні, навіть, не у так званих “правильних” рішеннях як таких.

Проблемою, гідною сучасної школи, є творення культури ПОШУКУ рішень і головний сенс такого пошуку(вибору) в тому, що він не стільки залежить від рівня знань працюючих (учні-вчителі), скільки від рівня самої пошукової культури.

У сучасному інформаційно-комунікативному просторі не існує таких однозначно правильних рішень як це було характерно для проблем індустріально-базисного суспільства.

Правильні відповіді тепер лежать не у площинах формул та алгоритмів, а у селекції ймовірних тенденцій для певної мінливої сукупності біфуркаційних точок актуального саме зараз синергетичного стану системи.

Якщо для рядового вчителя ця фраза більше схожа на набір незрозумілих слів, а не легко видиму характеристику сучасного життя, то вина у цім не вчителя, а організаторів його професійного життя. Не тільки формальне розуміння синергетики, а й здатність ефективно оперувати її, імовірнісними за природою, законами просто так, з неба, не падає. На те треба добре попрацювати. Щоб така праця була в радість, тобто успішною, і треба змінити теперішню ієрархічну, за природою, взаємодію між учнями та вчителем на перспективну у майбутньому мережну співпрацю особистостей, зацікавлених у досягненні конкретних цілей.

Якщо більшість не бачить зараз суспільних, наукових, економічних тощо мереж, то це зовсім не означає, що вони (мережі) не заповнюють нашу життєву реальність у площині «минуле – сучасне – майбутнє».

Якщо комусь видається, що за повсюдного панування демократії “історія скінчилась”, то це зовсім не означає, що головний закон ЗМІН не торкнеться і цієї ніші нашої природи і не настануть часи постдемократії: визначальна впливовість може належати не тільки так званій демократичній більшості, а й індивідуально-мережевій імпульсній пульсації суспільства.

Справжня, а не спотворена природа людського суспільства не у статиці, а у динамічній синергетичності. Справжня історико-суспільна аналітичність не у ієрархічній лінійності, а у нелінійному інтегральному синтезі.

Більше того, вже зараз прорізається нова перспектива іншого «навчального боку» процесів праці учнів зі знаннями. Успішність подальшого життя СУЧАСНОГО випускника школи прямим чином залежить не тільки від набутої у школі спроможності працювати з різними носіями знання та взаємодіяти з партнерами у процесі його застосування. Я весь час акцентував своє професійне оточення на тому, що конче необхідним є максимально швидкий перехід у навчанні старшокласників від роботи по копіюванню до активної діяльності учнів по застосуванню знань. Керівництво та патронат вчителя потрібен не для того, щоб його роботу копіювали, а заради імпульсів до власних учнівських інтелектуальних зусиль. Наприклад, своє чітке роз’яснення на дошці як успішно підступитися до завдання питанням «Все зрозуміло?» я не завершую, а підвожу учнів до моменту, коли усі показані роз’яснення я зітру. Учні знову посміхнуться і почнуть опрацьовувати завдання відштовхуючись від РОЗУМІННЯ як це робиться, а не як воно копіюється. Якщо дехто з учнів підходить до мого столу, щоб індивідуально отримати певні локальні імпульси підтримки, то у цьому випадку спостерігає за моїм поясненням на моєму листку паперу, але тільки спостерігає і ніяк не переписує бачене. Краще підійти ще й ще, ніж сліпо копіювати. Учень може отримати допомогу і від іншого учня, але підходити до «консультанта» можна без свого зошита та ручки і не гуртом, а по одному: навчаючи інших чудово навчаєшся сам.

У нашому закладі працює за півсотні вчителів і більшість з них застосовує подібні підходи до роботи як основні. Щороку заклад випускає за дві з половиною сотні учнів 11-х класів і більшість з них стають тими «центрами конденсації», котрі у своїх студентських групах допомагають друзям вчитися.

Інший «навчальний бік» якраз і пов’язаний з останнім: «навчаючи інших чудово навчаєшся сам». Якось під час зустрічі з учасниками та експертами «Ліги культури» на думку про навчально-розвивальну силу методу, коли учні придумують задачі один одному чую від президента «Ліги культури» Людмили Авескулової: «А ще надзвичайно цінно, якщо система допускає практику, коли учні ставлять задачу вчителеві». Як імпульс у відповідь перед внутрішнім поглядом чітко пролягла світла смужка розуміння сутності майбутніх суспільно-економічних порядків суспільства з новими, більш людяними, вимірами: населення країни ставить завдання своїй владі як своїм менеджерам, а не навпаки як до сих пір.

Та школа, де звичним буде потік завдань як від вчителя до учнів, так і від учнів до вчителів і стане підґрунтям НОВОГО просвітленого людяністю суспільства.

Якщо у теперішньому демократичному суспільстві влада вимушена реагувати на запити керованої нею спільноти тільки тоді, коли цей запит підкріплюється більшістю (Майданом, наприклад), то у постдемократичному суспільстві, діятиме дещо інший механізм.

Закони синергетики вказують: у живих системах імперативом є принцип саморегулювання, за якого досить і малої дії, щоб система зайняла інший стан. Таким діям як вміти поставити задачу треба навчати зі школи, а хто ж краще навчить як не ВЧИТЕЛЬ? Чом би мені, вчителю, не почати з експерименту на самому собі?

Володимир Бєлий, заступник директора з НВР фізико-технічного ліцею м. Херсона

Add comment Posted in  Uncategorized Серпень 17, 2008

Знання – це скарб, а вміння вчитись – ключ до нього

Складні соціальні проблеми, що розшарпують суспільство (важке матеріальне становище вчителів, невиплата заробітної плати, виїзд величезної кількості батьків школярів за кордон), затьмарили вічні цінності, що культивувалися в Україні роками, і престиж освіченості відійшов на другий план.

Діти не винні

Іноді вчителі говорять: “Ми хочемо піднімати престиж учительства, але при тій оплаті праці, що нині існує, погодьтеся, це нереально. Як платять – так ми і працюємо”. І тоді ми відповідаємо нашим вчителям: “Коли ви вперше приходите до класу, то бачите перед собою зовсім маленьких дітей – 6-7 річних. Чи ці діти завинили в тім, що так сталося в суспільстві, – що у нас недостатньо цінують працю педагога? Першокласники обов’язково повинні отримати і вчительську повагу, і вчительську любов. Вони повинні навчитися вчитися. Ми не маємо права ставитися до цих дітей залежно від своїх зарплат. Від того, чи ми сьогодні захочемо навчити їх, залежатиме, яке суспільство завтра матимемо”. Готуючи тему першого уроку, ми розшукали болгарську народну казку про найдорожчий плід, яку вчителі можуть використати під час уроку. Про те, як послав батько трьох синів у світи шукати найдорожчий плід. Старший приніс найсолодший – виноград, середній повернувся з найекзотичнішим – кокосовим горіхом. Молодший приніс свої знання, і то був справді найдорожчий плід…

Сучасний урок – захоплююча гра

Яке завдання стоїть перед сучасним вчителем?

- Сьогодні кожен учень повинен не тільки мати знання, але й уміти їх застосовувати на практиці. Колись, коли ще я вчилася в школі, ми мали знання у багатьох сферах, та коли зіштовхувалися з проблемами, не могли вирішити їх. Дитина, яка приходить до школи, повинна зрозуміти, що знання їй потрібні у житті для того, аби стати успішною людиною. Сучасний вчитель має більше свободи, а сучасний урок – це, свого роду, захоплююча гра. За умови, звісно, якщо його проводить творчий педагог, який постійно у пошуку. Наприклад, цей перший урок у молодших класах можна провести у формі гри “Веселкова країна знань”. Учитель ділить дітей на 7 команд за кольорами веселки. Кожному кольору відповідає один навчальний предмет. Червоний – колір читання: “Хто багато читає – багато знає”. Оранжевий – рідна мова, письмо: “Пишуть не пером, а розумом”. Жовтий колір – математика: “Математика – гімнастика для розуму”. Зелений – природознавство: “Здобудеш освіту – побачиш більше світу”. Блакитний – музика: “Музика без язика, а людей скликає”. Синій колір – фізкультура: “Весела думка – половина здоров’я”. Фіолетовий – праця: “Мала бджола, а й та працює”.

Український покровитель шкільництва – пророк Наум

Серед українців завжди домінувала традиція шанобливого ставлення до освіти. Про культ школи й освітян свідчить давнє поклоніння батьків і дітей святому пророкові Науму – покровителю шкільництва. Свято Наума припадає на 1 грудня за старим стилем (14 грудня – за новим). Цим днем колись відкривали новий навчальний рік у школі. За народним повір’ям, якщо на свято пророка розпочати навчання, то дитина успішно набуватиме знань, а з ними ума-розуму. Казали: “На Наума посилай дитину до школи”, “У цей день наука в школі на ум піде”, “Пророк Наум поведе на ум”. Чому навчання починалося саме першого грудня? Це було пов’язано із завершенням сільськогосподарських робіт і закінченням польового випасання худоби. Адже дітей, як у місті, так і на селі, змалку залучали до участі в праці, що й зумовлювало залежність навчання від циклу господарських робіт.

Варто також знати, що першим ректором першого в Європі Болонського університету (1158 рік) був українець з Дрогобича Юрій Котермак; що саме у братських школах України у ХVІ столітті зародилася класично-урочна система навчання, яку оцінив і поширив по всьому світу Ян Амос Коменський; що за 100 років до Івана Федорова Степан Дропан в 1491 році запровадив книгодрукування в Україні. І що Україна в епоху національного відродження, за свідченням очевидців, була серед найрозвиненіших країн Європи в галузі освіти і культури. У козацькій державі не тільки чоловіки, а й діти-сироти уміли читати і знали Закон Божий. Острозька і Києво-Могилянська академія – перші вищі навчальні заклади, в яких навчалася молодь з багатьох країн світу, а навчання відзначалось високим змістом і найновішими формами й методами.

Молитва учня (учениці) перед навчанням

Милосердний Господи, пошли нам милість Духа Твого Святого, що подає нам розум і зміцнює духовні сили наші, щоб ми, уважно переймаючи науку, виросли Тобі, Творцеві нашому, на славу, батькам нашим – на радість, Церкві й Україні – на користь.

Галина Миць, “Високий Замок”

Add comment Posted in  Uncategorized Серпень 17, 2008

ТЕОРЕТИЧНА МОДЕЛЬ УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ОСВІТИ

Аналіз концепції модернізації сучасної освіти на період до 2010 р., матеріалів Експертно-аналітичного центру, міжнародної стратегічної групи експертів Ради Європи, матеріалів дискусій із проблем модернізації освіти дозволив визначити основні характеристики якості, яким має відповідати шкільна освіта. До таких характеристик віднесені:

• відповідність цілей і результатів загальної освіти сучасним соціальним вимогам до системи освіти, обумовлену переходом до демократичного, відкритого суспільства з ринковою економікою; перехід від переважної орієнтації на засвоєння учнями заданого обсягу навчального матеріалу до орієнтації на розвиток здатності учнів до самостійного рішення проблем у різних сферах діяльності на основі використання освоєного соціального досвіду;

• відповідність змісту освіти його цілям і пізнавальним можливостям усіх учнів; підвищення рівня доступності змісту освіти; створення додаткових умов для розширення та поглиблення знань учнів у їхніх освітніх галузях;

• підвищення рівня затребуваності результатів шкільної освіти в «позашкільній» і «післяшкільний» діяльності учнів;

• відповідність умов освітньої діяльності вимогам збереження здоров’я учнів і забезпечення психологічного комфорту всіх учасників освітнього процесу.

Досягнення нової якості освіти пов’язане з переглядом самого поняття «освіта», що осмислюється в рамках концепції модернізації як спосіб рішення значимих проблем на основі освоєного соціального досвіду.

Завдання визначення цілей шкільної освіти полягає в тому, щоби вибрати цілі, що відповідають сутності освіти та орієнтації учасників освітнього процесу, тобто ті, що відбивають найбільш значущі для них проблеми.

Перша проблема, з якою зустрічаються всі учні, полягає в необхідності оволодіння способами навчальної діяльності. Тому перша мета шкільної освіти полягає в тому, щоби навчити учнів учитися. Реалізація цієї мети є необхідною умовою для досягнення всіх інших цілей як шкільної, так і післяшкільної освіти. Навчити вчитися — це значить сформувати в учнів ціннісні мотиви навчання, розвити здатність використовувати різні джерела інформації (як шкільні, так і позашкільні), навчити їх використовувати ефективні прийоми пізнавальної діяльності, допомогти учням зрозуміти зміст навчання.

Друга проблема, точніше, група проблем, з якою зустрічаються всі учні, а вірніше, усі люди, — це конкретні життєві проблеми, що ставляться до різних сфер діяльності — сімейно-побутові, культурно-дозвільні, соціально-політичні, трудові та пов’язані з виконанням людиною певної соціальної ролі — громадянина, члена родини, покупця, глядача, клієнта, мешканця, виборця й т. п. Це проблеми орієнтації в середовищі проживання та забезпечення власної безпеки, орієнтації у правових нормах та адміністративних структурах, у нормах поведінки та формах спілкування, у світі споживчих цінностей і цінностей естетичних, у явищах природи та соціального життя. Цей перелік можна продовжити (важливо більш строго визначити те коло життєвих проблем, до самостійного рішення яких необхідно підготувати випускників школи). Мета шкільної освіти полягає в тому, щоби навчити учнів вирішувати стандартні життєві ситуації, тобто розуміти сутність і значущість проблем, засвоїти існуючі правила та норми їхнього рішення, уміти їх обґрунтувати, орієнтуватися у джерелах інформації, які можуть допомогти в рішенні виникаючих життєвих завдань.

Третя група проблем стосується орієнтації у світі цінностей. Мова йде про ставлення до природи, явищ культури (і духовної, і матеріальної), до історичних подій та історичних персонажів, до самого процесу пізнання, до людини. Проблема для кожної людини полягає в тому, щоби визначити своє ставлення до перерахованих явищ дійсності. Мета шкільної освіти полягає в тому, щоби навчити орієнтуватися у світі цінностей — допомогти учням усвідомити сутність ціннісного ставлення до світу, сформувати в них знання про базові цінності, розвинути здатність до визначення критеріїв оцінки явищ дійсності.

Четверта група проблем пов’язана із продовженням шкільної освіти, підготовкою до переходу в систему професійної освіти. Мета шкільної освіти полягає в підготовці професійного вибору. Така підготовка в умовах переходу до ринкової економіки означає наступне: орієнтація в ситуації на ринку праці; орієнтація в системі професійної освіти; орієнтація у власних інтересах і можливостях; наявність умінь, що мають опорне значення для професійної освіти; готовність до умов навчання у професійному навчальному закладі.

П’ята група проблем обумовлена, насамперед, прискоренням розвитку суспільства. Виникає необхідність підготовки школярів до життя в суспільстві, що змінюється. З одного боку, така підготовка може бути забезпечена шляхом освоєння учнями базових, у першу чергу відповідальних, цінностей; з іншого боку, подібна підготовка припускає розвиток в учнів такої якості, як навченість. Сутність шкільної освіти полягає в тому, щоби навчити рішенню нестандартних завдань, до числа яких можна віднести дослідницькі, творчі, світоглядні тощо.

Аналіз викладених вище цілей шкільної освіти дозволяє зробити висновок про існування загальних компонентів цілей: мотиваційного, ціннісно-орієнтаційного, когнітивного, операційно-діяльнісного. Дані компоненти можна ставити як відносно самостійні цілі, що конкретизують загальні цілі шкільної освіти й складати другий рівень у ієрархічній системі цілей шкільної освіти.

Перша мета цього рівня полягає в розширенні кола значущих проблем для учнів. Акцент на особистісно значущі проблеми не означає езопової спрямованості освітнього процесу. Педагогічне завдання полягає в тому, щоби соціально значущі проблеми зробити проблемами, значущими для учнів. Відзначений акцент лише підкреслює, що для включення особистості в рішення якої-небудь соціальної проблеми необхідне усвідомлення цією особистістю її важливості, зв’язку особистих і суспільних інтересів. Одночасно пропоноване формулювання мети підкреслює, що розвиток особистості виражається у зміні масштабів світу, що сприймається як частина власного Я.

Друга мета полягає в розширенні культурно-освітнього простору учнів. Це означає зміну складу джерел інформації, які використовуються в освітній діяльності. У самому загальному вигляді зміна полягає в переході від адаптованих джерел інформації до «першоджерел». Адаптовані джерела — це різні види навчальних посібників, які використовуються у школі. Коло «першоджерел» досить широке: здобутки художньої, науково-популярної, політичної, наукової літератури; справжні твори мистецтва (образотворчого, музичного, театрального тощо); пам’ятники історії, визначні пам’ятки, засоби масової інформації тощо. Зміст шкільної освіти в тому й полягає, щоби включити учнів у реальне культурне життя та навчити їх «учитися не за підручниками». Слід зазначити, що досить важливими факторами розширення культурно-освітнього простору учнів у сучасних умовах є знання іноземних мов і володіння інформаційними технологіями.

Третя мета — освоєння способів діяльності. Сучасна шкільна освіта вимагає від учнів засвоїти безліч дрібних способів рішення безлічі дрібних предметних завдань. Проблема полягає у формуванні в учнів універсальних способів діяльності. Відносних успіхів у цьому досягають (і то далеко не завжди) при формуванні загальнонавчальних умінь і навичок і загальних інтелектуальних умінь (порівнювати, аналізувати, систематизувати, узагальнювати тощо). Освоєння перерахованих умінь, безумовно, розширює пізнавальні можливості учнів, але ще не забезпечує можливості рішення складних проблем, тому що ці вміння являють собою лише окремі прийоми діяльності. Було би важливо виявити можливості кожного навчального предмета у формуванні «надпредметних» способів діяльності, до числа яких можна віднести системний підхід, моделювання, прогнозування, проектування, евристичні методи тощо.

Четверта мета полягає у створенні «знаннєвої» бази рішення проблем — засвоєнні фактів, відомостей, правил, наукових понять, закономірностей, принципів, теорій тощо.

Загальні цілі шкільної освіти можуть бути досягнуті лише при реалізації цілей другого рівня — розширенні кола значущих для учнів проблем, їхнього культурно-освітнього простору, формуванні універсальних способів діяльності та знань, необхідних для рішення проблем.

Із погляду зазначених вище загальних цілей шкільної освіти, його результатом є досягнення учнями рівня освіченості, що відповідає їхньому особистісному потенціалу. Під освіченістю розуміється індивідуально-особистісний результат освіти, що виражається у зміні масштабів світу, що сприймається як частина власного Я.

Рівень освіченості визначається досягнутим рівнем реалізації загальних цілей шкільної освіти. Можна виділити рівні освіченості, які можуть бути досягнуті у шкільній освіті: елементарна грамотність, функціональна грамотність, загальнокультурна компетентність, допрофесійна компетентність, методична компетентність.

Визначення цілей шкільної освіти визначає вихід на нові освітні результати. Вихід на нові освітні результати, у свою чергу, припускає оцінку вже досягнутих результатів, визначення завдань із досягнення нових результатів.

О.Лєбедєв

Add comment Posted in  Uncategorized Серпень 17, 2008

Місце вчителя в освіті Веб 2.0

Цей блог було створено для того, щоб визначити місце вчителя у системі освіти з використанням можливостей Веб 2.0.

Сьогодні багато говорять про можливості освіти у світлі останніх досягнень сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Власне поява комп’ютера та Всесвітньої мережі докорінно змінює парадигму освіти – учні отримали доступ як до сучасних знань, так і до новітніх навчальних технологій.  Wiki, соціальні мережі та служби Google  дають  новий мотиваційний імпульс для опанування нових знань. Іншою особливістю Освіти 2.0 стала поява можливості кооперованого навчання, тобто такого при якому навчання перетворюється з індивідуалізованого процесу в колективний процес. Разом з цим, хоча навчання стає колективним (скоріше кооперованим) процесом, важливою складовою залишається  особистість учня – саме вона визначає роль кожного суб’єкта у процесі навчання(як при реалізації колективних мережевих проектів)

Add comment Posted in  Uncategorized Серпень 10, 2008


Лютий 2014
П В С Ч П С Н
« Сер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
2425262728  

Теґи

Мета